Десь по дорозі з Варшави до Львова
Сидячи в літаку, я розмірковував над тим, що зараз відбувається вдома. Звісно такі думки приходять мені кожного дня, але тут якось було по-особливому, адже через пару годин я мав би перетинати Рава-Руську. В аеропорті вже чекала машина з блаблакару.
За що я любив(-лю) свого часу автостоп і подорожі автівкою, так це за те, що у компанії різних людей та в умовах довгої дороги — ти маєш змогу швидко та доступно отримати вижимку «про головне» та зріз стану справ, що турбують звичайних людей.
Аеропорт Шопена, парковка, в машині сидять вже четверо і… запах перегару від найстаршого, що задрімав до моєї зустрічі із ним. Фокус група репрезентує різні верстви населення: Володя (власне водій), 25, працює таксистом у Варшаві; Юліан, щось більше 22, східняк, забезпечений студент, що працює; балакучий батяр зі Львова, якого кинули на бабки і вкрали планшет, був в Ізраілі та ще десь; мужик на підпитку біля 40, що дрімає, ви його уже знаєте.
560 кілометрів, 5 пацанів, 6 годин групової «мізкової» діяльності
Далі актуальні теми типових розмов та окремі тези із старенького Фольцвагена:
Церемонія знайомства почалась із обговорення — країн ЄС, Ізраїлю (бо там нещодавно побував балакучий), всіх згаданих і незгаданих родичей в Європі та поза нею із перебиваннями типу «а от брат мого однокласника… сестра чоловіка моєї тьоті» та в загальному про те як добре там, де нас нема.
Прокинувся дрімаючий, який одразу додав свого перегарного колориту до триваючого обміну думок. Більш предметні дискусії почали розгортатись навколо переваг опалення вугіллям чи дровами в умовах кризи, необхідностімолитви перед сном, безглуздості спілкування із священниками (вони всі продажні), і одразу ж типовим галицьким — небезпеки вроків у нашому житті, замовляннях на воску, утриманні від підбирання копійок та грошей на вулиці, а ще страшніше — хрестика на
перехресті. При цьому згадувалось неодноразово про величезну скупченість мольфарів у Карпатах та навіть одного практикуючого чорного мага у Тернополі.
Далі мова йшла про більш побутове. Теми рандомно і стихійно зявлялась одна за одною — ціна на бензин, курс долара, складність української мови для вивчення, плітки про те, що в скандинавії батьки не говорять дітям про їх стать… Окремо дядечко підштовхував до більш наболілого — ядерної зброї, якої лишилась Україна, АТО та вітчизняного села, в якому криється секрет виживання у кризовий час. Поміж тим найстарший обдавав всіх присутніх життєствердним: Україна все має.
Згідно відгуків залишених попередніми пасажирами в мережі блаблакар, Володя повинен був мати велику підбірку музики у магнітолі. Ну, так, вибір у той вечір таки був — КиШ, Неангели, Михайло Поплавський, пісня про лісапєт, анастейша та ковток повітря у тій какафонії — ОЕ.
У перерві між обговоренням особливостей отримання карти поляка дядочко раптово (як і власна вся розмова) повернувся до мене і питає — «А знаєш як розпізнати єврея?» Трошки приголомшений пропозицію і питанням, мені приходиться видавити «нє». На шо було видано детальну антропологічну та морфологічну справку про пропорційність розташування мочки вуха та рота у представників цієї нації. В той момент у машині всі кинулись мацати і вимірювати свої обличчя… на всяк випадок.
Зацікавленість єврейською темою згодом розвинулась навіть у шось більше — «всім керують масони», саме вони не дають нам жити. Напротивагу вкотре наголошено — Україна все має. Балакучий, що був захоплений своєю подоріжжю до Ізраілю, поскрипував при цьому по мою праву руку.
Песимістична нотка була підхвачена темами: еміграції, Сибіру, Голодомору та вимогою репарацій від Росії, і підсумковим «ми нікому не потрібні». Особливого драматизму додав факт смерті Чечетова та детальний опис його поховання (із новин) у труні із червоного дерева. Серед винуватців всіх бід згадувались вже відомі вам масони, продажна влада, комуністи, яких треба заборонити і путін.
Однак, флуктуації продовжились, і за песимістичним дном слідував новий підйом у розмовах: однак, прийде час, коли українці процвітатимуть, розвиватиметься фермерство і Україна за 4-5 років завалить весь світ своєю сільскогосподарською продукцією.
Поки всі перебували у мрійливому стані, дядечко продовжував гнути свою лінію новим оригінальним питанням — а ви знаєте якою рукою євреї дають гроші, а якою беруть? Їх життя не давало йому спокою. Однак, в цьому разі їх звичаї були наведені у якості прикладу, що слід наслідувати. Власне дядечко практикує подібний ритуал (давати гроші правою, а брати — лівою рукою) більше року. За його словами, позитивні результати були очевидні, бізнес життя поліпшилось.
Маховик все продовжувався крутитись, а балачки не вщухали. В наступних епізодах обговорювалось щасливе життя зайців у Чехії, особливості американської зброї, кількість чеченців у Швейцарії та здоровя Яроша.
Тим часом, Володю заговорили і він заїхав не туди. Прийшлось вертатись.
«Пацани, а що трапляється коли душа вмирає?» — продовжував невгамовний дядечко, спуштошуючи третю пляшку пива. «Душа вмирає, коли людина не залишає потомства по собі» — зазначив він. Всі розуміюче закивали. Шукати логічний ланцюжок вже давно було не потрібно, та й не цікаво зовсім.
Із плеєра Руслана затягнула про стежку у гори…
До кордону ще трохи було… А отже й можливість ще насолоджуватись хорошою польською дорогою. Розмова лилась все так же розмірено і гладенько. Автомобільна тематика охопила електро кари, зокрема, теслу, штрафи та польських даїшників, що, на думку дядечки, були трохи культурнішими за наших, але так само брали хабарі, вміло запропоновані нашими водіями.
В той вечір ми зачепили й фінансові питання яко: Дніпропетровськ — фінансова столиця України, гроші — то зло, максимум засіб для досягнення цілі. У підтвердження Балакучий зацитував самого Джека Горобця: «як казав Джоні Деп, ти за гроші не купиш щастя, але можеш купити яхту, що тебе відвезе до твого щастя», кінець цитати.
І знову відчувся розпач у повітрі. Юліан нагадав, що українці зазвичай самі по собі, що потім було узагальнено дядечком в самокритиному: та й взагалі люди — то найгірша істота на Землі. Але нехай так… от європейці хоч і заможніші, але слабкіші духом.
Тим часом, Бумбокс заміксовував своє: «…де твоє моє завтра, у скронях вітер свище…»
Балакучий був дещо збуджений. За його словами, нещодавнойого кинули на товар і велике бабло польські та українські «колеги».
Дядько великодушно запропонував йому простити їх. Однак, балакучий підкреслив, що, йой, то ж велика сума грошей. Після дискусії, що таке велика і невелика сума, він обмовився про 50 тис долярів. Старий, що ще 5 хвилин назад пропонував всехрестиянське прощення, зацікавився… і запропонував Балакучому допомогти вибити гроші назад за скромні, братерські 20%. Вже у кінці подорожі він залишив свої контакти, наполягаючи щоби той обовязково подвзонив.
Ми наближались до кордону, а отже теми завернулись у відповідне русло: розтаможку польських меблів, а також обговорення того як Володі б було найкраще провезти українську машину в Польщу. Автівка була не проста, а саме раритетна Побєда, що нагадала мені прекрасну книжку Кузьми «Я, Побєда і Берлін». Після тривалого мозкового штурму щодо вирішення нової колізії, той, що призивав до щоденних молитв та прощення ворогів, заявив: «Так, зроби нашим методом — дай 300 долярів митнику й не мороч собі голову».
Вакарчук заспівав «Я їду додому…» По-під дорогою замайорів український прапор.
Наближаючись до Львова, ще була пятихвилинка з обговорення Садового та його нерухомості. Україна все має! Скоро заживем! — підсумовував дядечко…